Чорнобиль — рана, яка не заживає...

14 грудня — день вшанування ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС.

Це день мужніх та самовідданих людей, подвиг яких не можливо переоцінити. Героїзм, патріотизм і професійна майстерність учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС перевірені часом.

Ми не маємо права забувати про їх самопожертву. Багато з них не дожили до теперішніх днів, віддавши своє життя задля збереження життя і здоров’я майбутніх поколінь.

Одним із таких героїчних людей був виходець з с. Квітневе, вихованець Гізівщинської та В. Деревичівської шкіл - Володимир Михайлович Максимчук.

Про цю людину, на жаль, мало хто сьогодні знає в Україні тому, що 26 років із 47 відведених йому долею прожив і прослужив у Мoскві.

Остання посада – начальник управління пожежної охорони.

8 травня 1986 року Максимчук В.М. (тоді підполковник, заступник начальника Головного управління пожежної оборони МВС СРСР) відряджений в Чорнобиль і призначений членом Державної комісії по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, як такий, що відповідає за пожежну безпеку.

Щоденно працює на аварійному об’єкті, керує діями пожежників. Спливали дні, було приборкано горіння на зруйнованому реакторі.

Ніщо не віщувало нової біди. Однак вона сталася..

У ніч, з 22 на 23 травня, о першій годині ночі сталося загорання силових кабелів у залі циркуляційних насосів, які забезпечували функціонування діючого енергоблоку станції. Під загрозою нової аварії опинився силовий комплекс потужністю 1 млн. кВт/годин, та головне, що серцем цього комплексу був атомний реактор.

Негайно на територію станції, неосвітлену, з палаючими в металевих коробах кабелями, з сильним задимленням, прибув підполковник В.М.Максимчук, на плечі якого лягла небачена відповідальність.

Командир здійснив особисту розвідку пожежної ситуації. У супроводі дозиметриста В.М.Максимчук, вивчаючи обстановку у технологічних кімнатах і залах станції, впритул підійшов до приміщень суміжних із реактором, де радіація становила сотні рентген.

На підставі даних розвідки, аналізу обстановки, помилок, допущених пожежниками 26 квітня, Володимир Михайлович приймає неординарне рішення, що пішло всупереч статуту пожежних: не кидати одночасно усіх на боротьбу з вогнем ( а це 318 чоловік), а посилати по декілька осіб, щоб боролися з вогнем в умовах високої радіації по 10-15 хвилин (такої практики в світі ще ніхто не застосовував).

Ставилося два завдання – погасити вогонь і зберегти людей. Боротьба з вогнем тривала майже до другої години дня 23 травня, коли короби були розрублені і останні осередки загорання подолані. Зал циркуляційних насосів заповнився піною, що виключало повторне займання.

Оцінка одностайна: планеті, але перш за все Україні, загрожувала аварія не менша, а можливо, й страшніша, ніж вибух четвертого реактора.

Про серйозність обстановки, яка склалася, свідчить той факт, що в першій половині дня 23 травня по тривозі були підняті пожежні гарнізони Житомира та Чернігова, які рухалися до ЧАЕС, але повернули з півдороги додому тому, що В.М.Максимчук із своїми бійцями впорався з бідою.

Після виконання завдання кожен другий пожежник опинився у госпіталі, однак усі залишилися живі.

Володимир Михайлович тривалий час лікувався у Києві з діагнозом променеве враження верхніх дихальних шляхів та променеві опіки гомілок обох ніг.

Отримавши при гасінні пожежі на Чорнобильській АЕС дозу опромінення, яка в сім разів перевищувала смертельну,

22 травня 1994 року на 47 році життя Володимир Михайлович Максимчук помер.

Ціною життя та здоров'я ліквідатори врятували світ.

Пам’ятаймо про героїв Чорнобиля та їх подвиг.